31 травня львів’янину Роману Собку виповниться 40. Ці його роки вмістили стільки, що інші не пізнають того й за сотню літ. Лікар, учасник АТО, а тепер ще й член української команди медиків, яка надає гуманітарну допомогу на Апеннінах.
«Коли хтось забирає частинку твоєї землі – мусиш обороняти»
На війну львів’янин Роман пішов разом із рідним братом 6 років тому. Усе просто: влітку 2014-го зібрали документи й вирушили у військкомат. Старший брат Андрій працював на той час онкологом, молодший — дитячим анестезіологом.
З’ясувалося, що Роман Собко має «бронь», тобто перебуває у списку лікарів, яких залишили на цивільній роботі і забирати у Збройні сили не будуть. Довго не думав — попросив ту «бронь» скасувати.
Чоловіків мобілізували як медиків у жовтні того ж року. Собки працювали спочатку в мобільній бригаді, потім у лікарні в Селидовому, куди привозили важкопоранених із передової, а згодом — у військовому госпіталі.
Обом довелося побувати в Авдіївці, Кураховому, Опитному. У зоні їхньої відповідальності були обидва термінали Донецького аеропорту, пише Волинь.
Це не просто професійна допомога, а ще й моральна підтримка. Жест солідарності, який доводить, що вони не самотні перед лицем епідемії.
Сказати, що їм довелося працювати у страхітливих обставинах, — то не сказати нічого. Згадують, що найчастіше були бійці з мінно-вибуховими травмами, з ураженими ногами, пораненнями в живіт, грудину, голову. Андрій з Романом зізнаються, що до такого готові не були. Але потроху втягувалися.
Їхнє завдання спочатку полягало в тому, щоб транспортувати поранених у лікарню «швидкою». Вони забирали поранених, надавали першу меддопомогу та передавали їх у лікарню. Однак згодом процес удосконалили, тож стали працювати в цивільному закладі стаціонарно.
Про ті часи Роман розповідає скупо. Каже, що доводилося не спати по дві доби, постійно бути насторожі, бо деякі пацієнти мали множинні травми. Та бійці їх і підтримували жартами й вчинками: з того, що закарбувалося з війни назавжди, згадують смертельно пораненого воїна, який, попри біль, усю дорогу в «швидкій» співав Гімн України… Озираючись на недавнє й важке минуле, Роман знаходить слова про головне: «Твоя земля — це свята річ. Коли хтось забирає її частинку, то мусиш обороняти».
…Вони провели 400 дуже складних операцій. У цій цифрі — і перемоги, й втрати, сльози безвиході й щастя, відчуття нереальності. Якось Роман Собко переливав пораненому свою кров, бо шукати донорів не мав коли. Згадує й таке: «Пацієнт із тиском 60/0. Він помирає на твоїх очах. Ти не маєш часу чекати, а тому переливаєш першу мінус. Це такий адреналін. Через це було відчуття, що стає погано».
І, звісно, є спогади, якими ніколи не поділиться… Уже після повернення додому в грудні 2015-го чоловіків нагородили орденами Богдана Хмельницького III ступеня. Вручили відзнаки зі словами, кожнісіньке з яких є правдою про цих людей, — «за особисту мужність, героїзм, вірність військовій присязі під час російсько-української війни».
Тепер капітан медичної служби Збройних сил України Роман Собко заперечує, що робив щось геройське: мовляв, просто працював лікарем, а герої — ті, кому допомагав втримати життя: «Ми з братом розуміли, чому приїхали на Схід. Для нас було за честь лікувати поранених, тому виконували роботу якнайкраще».